На якій глибині під водою зникає червоний?
У чистій воді червоний зникає в перших метрах. В озері, підфарбованому танінами, першим щезає синій, а червоний доходить найдалі. Що саме станеться, цілком залежить від води, у якій ви стоїте.
Що пропускає ця вода
Червоне світло падає до 1% від поверхневої сили десь між 1.2 m і 11 m — усе залежить від води: 11 m у найпрозорішому океані, 1.2 m у паводку. Але абсолютна дальність — менш корисна половина відповіді. Важить те, який колір виживає найкраще, і тут усе перевертається: найдалі проникає хвиля близько 470 нм — синьо-зелена — у прозорому океані й близько 680 нм — темно-червона — в озері, підфарбованому танінами, бо розчинена органіка найдужче поглинає короткі хвилі. У таніновій воді виграє саме червоний, а це протилежність звичної поради.
Яке світло проникає найглибше?
Близько 470 нм у прозорій океанській воді й близько 680 нм в озері, підфарбованому танінами, — синьо-зелене в одному, темно-червоне в іншому, пораховане з поглинання самої води, а не зчитане з готової таблиці. Єдиної відповіді немає, і таблиця, яка дає одну, описує воду, яку не назвала.
Який колір приманки ставити в каламутній воді?
Залежить від того, куди дивиться риба, — тому популярні поради й суперечать самі собі. Коли риба дивиться вбік або вниз, виграє яскравість, і найпомітніші chartreuse чи білий. Коли вона дивиться вгору, на тлі поверхні ніщо не буває яскравішим за небо, тож контраст дає лише темний силует — звідси й «чорний із синім завжди працюють» у каламуті. Обидва табори мають рацію, просто про різну геометрію.
Чи справді важить колір приманки?
Він важить для того, чи риба взагалі здатна виявити приманку, — а це вужче твердження, ніж робить більшість порад. Сайт рахує контраст між приманкою та водою за нею й відстань, на якій цей контраст перевищує поріг виявлення для виду. Він не скаже, чи риба атакує: це поведінка, і жодна оптична модель її не передбачає.
Джерела
- Pope & Fry (1997). Applied Optics 36(33), 8710–8723.
- Govardovskii et al. (2000). Visual Neuroscience 17, 509–528.
- Aksnes & Utne (1997). Sarsia 82, 137–147.